|
Новини кiноекрана (Киев) 2-84
Я заспіваю вам на бiс....
«Вона вільно почувається на сцені», «в ній багато печалі», «безжурна, любить жартувати»
(З листів глядачів)
Хоч би які суперечливі були відгуки і враження тих, хто бачив і слухав її, ми завжди безпомилково здогадуємось, почасти саме завдяки суперечливості сприйняття, про кого йде мова. Скільки було на її адресу палких дискусій, нестримних дифірамбів, категоричного заперечення, невгамовної цікавості, лицарського схиляння і запитань, запитань, запитань...
Пісня, виконана нею вперше на міжнародному конкурсі, принесла приголомшливий успіх. Перша роль у кіно — визнання найкращою актрисою року. Преса з подивом відзначала, що кількість відвідувань фільму, в якому вона грала, залишила далеко позаду стрічки про Фантомаса.
Для того, щоб зрозуміти і оцінити кінокартину або твір живопису, зовсім не обов’язково знати, до яких технічних хитрощів удаються декоратори і яким є склад фарб. Але особистість самого митця, хоч би як повно він розкривався у сво'ій справі, потребує поглибленої уваги до його внутрішнього світу.
Спробуймо оглянутися трохи назад, звернімося до інтерв'ю, які давала актриса, до свідчень тих, хто був з нею поруч на початку її нелегкого шляху в мистецтві, і тоді, можливо, перед нами хоч трохи відкриється душа артистки.
«Багато років тому...» — саме так починаються всі незвичайні й захоплюючі історії. З цих слів починаються і спогади М. Махмудова про зустріч з нікому ще не відомою Аллою Пугачовою на зйомках стрічки П. Арсенова «Король Олень». Режисер побачив її і доручив у своєму фільмі-дебюті «Дивовижний хлопчик» виконувати всі пісні: А їх було вісім. «Співала вона різними голосами — за хлопчика, за дівчинку, за дорослих персонажів. Мені не вірили, що це можливо. Тому в титрах я змушений був зазначити: всі пісні в картині виконує Алла Пугачова. Пригадую, мене питали: «Хто це така?» Я подумав тоді, що, мабуть, мине небагато часу, і подібних запитань не ставитимуть».
Народилася вона і виросла в Москві у родині інженерів. Мати її — в минулому естрадна співачка. Батько починав як цирковий артист. Дівчинка закінчила музичну школу по класу фортепіано. В училищі імені М. М. Іпполитова-Іванова вибрала диригентсько-хоровий факультет.
Одного разу подруга вирішила показати Аллу укладачам естрадної програми. «І ось я на сцені,— згадує співачка. — Мені поблажливо дозволили проспівати. У мене був несильний, нерозвинений голос, і було хвилювання — фізичне, не творче. Я виконала «Робот» Левона Мерабова. Комедійна пісня про людину, яка забула всі теплі слова... У шістнадцять років зі своїми бантиками я співала трагедію тридцятилітньої...»
Минуло майже десять років.
...Болгарія. Сонячний берег. Буяння квітучої природи, святкова атмосфера міжнародного курорту, який став ареною XI фестивалю «Золотий Орфей». «Серед веселого натовпу засмаглих, безтурботних людей особливо вирізнялась її прозора блідість, серйозна зосередженість на чомусь своєму... Пам’ятаю, промайнула думка — чи до снаги такій худенькій і ніби позбавленій барв дівчині змагатися з екстравагантними красунями, які усміхнено дивилися з рекламних афіш,— пригадує журналістка Н. Завадська. — І раптом увечері, на естраді, Алла невпізнанно змінилася, перетворилась у прекрасну жінку, впевнену в собі блискучу артистку».
Чим же було наповнене її життя між «Роботом» і «Арлекіно»? Скромна посада концертмейстера в цирковому училищі, гастролі з агітбригадою по містах Західного Сибіру, робота в Ліпецькій філармонії у складі ВІА «Новий електрон», нескінченні переїзди з міста до міста. Відмова від запрошення Москонцерту. Відмова від запрошення взяти участь у IV Всесоюзному конкурсі артистів естради. У неї стало мужності й терпіння шукати свою пісню. Молода актриса розуміла, що треба знайти власні стиль, тему, інтонацію. «Адже пісні — як живі істоти, як закохані. Вони люблять когось одного або втрачають свою чарівність»,— вважає Пугачова. Вона знала, чого хотіла. «Від батьків я взяла нестримний потяг до пісні, що дає можливість сповнювати себе болем і насмішкою, іронією й сумом».
І знову подорожі по країні з джазом О. Лундстрема. «Тут, у Лундстрема, давні мої пісні зазвучали в новому, несподіваному для мене ключі»,— згадує Пугачова. Саме тоді вона почала створювати маленькі пісенні мініатюри, вчилась у джазових впівачок гнучкості голосу. 1974 рік приніс їй перемогу на V Всесоюзному конкурсі артистів естради.
У фільмі Е. Рязанова «Іронія долі» на нас чекав новий сюрприз. «У кіно я озвучувала дуже багато,— розповідає актриса. — Починала з аналізу драматичної ситуації. І завжди просила познайомити мене з виконавицею, котру озвучувала,— мені треба було знати, яка вона на вигляд, інакше пісня не виходила. В «Іронїї долі» я озвучувала Барбару Брильську. І потім, коли дивилась стрічку, мене не полишало відчуття, що це співаю не я, а вона сама. Робота в кіно навчила мне прагнути не зовнішнього успіху, а виявлення внутрішньої правди».
Принципово важливою, незалежно від її художніх достоїнств, була для Пугачової картина «Жінка, яка співає», їй хотілося виявити своє ставлення до творчості співачки. Заради цієї можливості вона відмовилася від концертного турне по Сполучених Штатах Америки.
Довірливість і щирість притаманні творчій манері артистки. «Під скальпелем» її мистецтва дух героїв пісень зливається з власною долею актриси, відкриваючи у сміливій і трепетній сповіді правду про людське серце. Те, що вона робить на сцені, започаткувало напрям, названий критикою «театром пісні». Пугачова шукає найбільш повного і досконалого вираження почуттів, які «підносять над суєтою». Коли на кіностудії «Київнаукфільм» режисер В. Олендер знімав стрічку «Контакти», присвячену проблемам некомунікабельності, єдиною музикою, яка супроводила її, була пісня «Арлекіно». І вибір цей, звичайно, не випадковий. Як часто за зовнішньою бравадою ми приховуємо тугу й ніжність, відгороджуючись від тепла й розуміння, якого так жадібно шукаємо.
Нині А. Пугачова — співачка із світовим ім’ям. Фінське телебачення зняло про неї фільм «В гостях у Алли», куплений уже телекомпаніями Швеції, Франції, Канади. В багатьох країнах світу випущено платівки із записами її пісень.
Тетяна КУЗНЕЦОВА.
Фото В. МАНЄШИНА.
ПЕРЕВОД
Я спою вам на бис...
«Она свободно чувствует себя на сцене», «в ней много печали», «беззаботная, любит шутить». (Из писем зрителей)
Какими бы противоречивыми ни были отзывы и впечатления тех, кто видел и слышал её, мы всегда безошибочно догадываемся, отчасти именно благодаря противоречивости восприятия, о ком идет речь. Сколько было в её адрес пылких дискуссий, безудержных дифирамбов, категорического отрицания, неуемного любопытства, рыцарского преклонения и вопросов, вопросов, вопросов...
Песня, исполненная ею впервые на международном конкурсе, принесла ошеломляющий успех. Первая роль в кино — признание лучшей актрисой года. Пресса с удивлением отмечала, что количество посещений фильма, в котором она играла, оставило далеко позади ленты о Фантомасе.
Для того чтобы понять и оценить кинокартину или произведение живописи, вовсе не обязательно знать, к каким техническим хитростям прибегают декораторы и каков состав красок. Но личность самого художника, как бы полно он ни раскрывался в своем деле, требует углубленного внимания к его внутреннему миру.
Попробуем оглянуться немного назад, обратимся к интервью, которые давала актриса, к свидетельствам тех, кто был с ней рядом в начале её нелегкого пути в искусстве, и тогда, возможно, перед нами хоть немного откроется душа артистки.
«Много лет назад...» — именно так начинаются все необычные и захватывающие истории. С этих слов начинаются и воспоминания М. Махмудова о встрече с никому еще не известной Аллой Пугачевой на съемках ленты П. Арсенова «Король-Олень». Режиссер увидел её и поручил в своем фильме-дебюте «Удивительный мальчик» исполнять все песни. А их было восемь. «Пела она разными голосами — за мальчика, за девочку, за взрослых персонажей. Мне не верили, что это возможно. Поэтому в титрах я вынужден был указать: все песни в картине исполняет Алла Пугачева. Помню, меня спрашивали: „Кто это такая?“ Я подумал тогда, что, пожалуй, пройдет немного времени, и подобных вопросов задавать не будут».
Родилась она и выросла в Москве в семье инженеров. Мать её — в прошлом эстрадная певица. Отец начинал как цирковой артист. Девочка окончила музыкальную школу по класу фортепиано. В училище имени М. М. Ипполитова-Иванова выбрала дирижерско-хоровый факультет.
Однажды подруга решила показать Аллу составителям эстрадной программы. «И вот я на сцене, — вспоминает певица. — Мне снисходительно разрешили спеть. У меня был несильный, неразвитый голос, и было волнение — физическое, не творческое. Я исполнила „Робот“ Левона Мерабова. Комедийная песня о человеке, который забыл все теплые слова... В шестнадцать лет со своими бантиками я пела трагедию тридцатилетней...»
Прошло почти десять лет.
...Болгария. Солнечный берег. Буйство цветущей природы, праздничная атмосфера международного курорта, ставшего ареной XI фестиваля «Золотой Орфей». «Среди веселой толпы загорелых, беззаботных людей особенно выделялась её прозрачная бледность, серьезная сосредоточенность на чем-то своем... Помню, мелькнула мысль — под силу ли такой худенькой и будто лишенной красок девушке соперничать с экстравагантными красавицами, которые улыбались с рекламных афиш, — вспоминает журналистка Н. Завадская. — И вдруг вечером, на эстраде, Алла неузнаваемо изменилась, превратилась в прекрасную женщину, уверенную в себе блестящую артистку».
Чем же была наполнена её жизнь между «Роботом» и «Арлекино»? Скромная должность концертмейстера в цирковом училище, гастроли с агитбригадой по городам Западной Сибири, работа в Липецкой филармонии в составе ВИА «Новый электрон», бесконечные переезды из города в город. Отказ от приглашения Москонцерта. Отказ от приглашения принять участие в IV Всесоюзном конкурсе артистов эстрады. У нее хватило мужества и терпения искать свою песню. Молодая актриса понимала, что надо найти собственные стиль, тему, интонацию. «Ведь песни — как живые существа, как влюбленные. Они любят кого-то одного или теряют свое очарование», — считает Пугачева. Она знала, чего хотела. «От родителей я взяла безудержную тягу к песне, дающую возможность наполнять себя болью и насмешкой, иронией и грустью».
И снова путешествия по стране с джазом О. Лундстрема. «Здесь, у Лундстрема, давние мои песни зазвучали в новом, неожиданном для меня ключе», — вспоминает Пугачева. Именно тогда она начала создавать маленькие песенные миниатюры, училась у джазовых певиц гибкости голоса. 1974 год принес ей победу на V Всесоюзном конкурсе артистов эстрады.
В фильме Э. Рязанова «Ирония судьбы» нас ждал новый сюрприз. «В кино я озвучивала очень много, — рассказывает актриса. — Начинала с анализа драматической ситуации. И всегда просила познакомить меня с исполнительницей, которую озвучивала, — мне надо было знать, как она выглядит, иначе песня не получалась. В „Иронии судьбы“ я озвучивала Барбару Брыльску. И потом, когда смотрела ленту, меня не покидало ощущение, что это пою не я, а она сама. Работа в кино научила меня стремиться не к внешнему успеху, а к выявлению внутренней правды».
Принципиально важной, независимо от её художественных достоинств, была для Пугачевой картина «Женщина, которая поет». Ей хотелось проявить свое отношение к творчеству певицы. Ради этой возможности она отказалась от концертного турне по Соединенным Штатам Америки.
Доверчивость и искренность присущи творческой манере артистки. «Под скальпелем» её искусства дух героев песен сливается с собственной судьбой актрисы, открывая в смелой и трепетной исповеди правду о человеческом сердце. То, что она делает на сцене, положило начало направлению, названному критикой «театром песни». Пугачева ищет наиболее полного и совершенного выражения чувств, которые «возносят над суетой». Когда на киностудии «Киевнаучфильм» режиссер В. Олендер снимал ленту «Контакты», посвященную проблемам некоммуникабельности, единственной музыкой, сопровождавшей её, была песня «Арлекино». И выбор этот, конечно, не случаен. Как часто за внешней бравадой мы скрываем тоску и нежность, отгораживаясь от тепла и понимания, которых так жадно ищем.
Сейчас А. Пугачева — певица с мировым именем. Финское телевидение сняло о ней фильм «В гостях у Аллы», купленный уже телекомпаниями Швеции, Франции, Канады. Во многих странах мира выпущены пластинки с записями её песен.
Татьяна Кузнецова.
Фото В. Манешина.
Новини кiноекрана. — Киев, Украина, 1984. — № 2
|
|
|
|
